<< Главная страница

САВА ЧАЛИЙ



Категории Карпенко-Карий Iван ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Трагедiя в 5 дiях i 7 картинах (Скорочено) ДIЙОВI ЛЮДИ: Потоцький — коронний гетьман. Шмигєльський — шляхта Жезнiцький — шляхта Яворський — шляхта К ачинська — шляхта К а с я, ïï дочка — шляхта Зося Курчинська, потiм жона Чалого. Сава Чалий. Гнат Голий — його побратим. 1-й, 2-й, 3-й запорожцi. Гайдамака. 1-ша , 2-га баби. Нянька бiля дитина Чалого. Кульбаба — гайдамаки Кравчина — гайдамаки Якiв — гайдамаки. Молочай — гайдамаки Ми к и та — гайдамаки ДIЯ ТРЕТЯ КАРТИНА 2 Середина курена. Вигляд конуса; дерева пiдрiзано i верхи ïх зведено докупи, потiм зав'язано. Зверху навалено хворосту, трави, листя; замiсть стола великий круглий пеньок, замiсть стiльцiв малi пеньки навколо. В глибинi лiжко з дровеняк заслано воловою шкурою, в головах сiдло. ЯВА 1 Чалий i Шмигєльський. Чалий сидить бiля стола, схиливши голову на руки. Шмигельський стоïть. Мовчать. Чалий. Все пропало!.. Немає згоди, немає одностайностi мiж нами. Одна бiда повинна б всiх єднать докупи, а ми йдемо урозтiч!.. Нiчому лихо нас не навчило!.. Шмигєльський. Бiда, що кожний хоче старшим бути i керувать, а через те один — будує, другий — руйнує! Чалий. I от усе зруйновано, усе пропало. Шмигєльський. Нi, ще не все пропало, Саво! Чалий. Все, все, все! (Встає). Жадоба помсти в них така велика, що здержати ïï, як здержать воду ту, що ринула крiзь прорвану греблю, нема у чоловiка сили! I понесуть вони тепер на Украïну i смуту, i пожежу, i кров проллють рiками, без жодноï користi для народу, а потiм i самi на палях всi сконають. Шмигєльський. Так будем рятувать Украïну вiд гайдамацькоï руïни! Чалий. Як же ти ïï, сердешну, порятуєш? Шмигєльський J Поïдемо до гетьмана Потоцького в Немирiв! Вiн дасть усю мiлiцiю свою пiд твою руку, i ми поможемо йому прогнати гайдамацькi купи, що лиш озвiрюють панiв проти людей, а люд проти панiв. Коли ж настане мирнее життя, тодi лиш процвiте наш край! Споглянь: пiд панською рукою за час короткий пустиня стала оживать, життя на нiй в громадський стан складатись почало; не руйнувать же його нам, а i самим сприять такiй будiвлi треба. Чалий. Це ти придумав гарну рiч: рятувать народ вiд нього самого i помагать ляхам для себе лиш життя спокiйне будувати з кiсток i людськоï кровi! Що то шляхтич! Заговорила лядська кiстка, проснувсь мостивий пан i зуби показав. Шмигельський. Нi, Саво! Ти помиляєшся! Я лях лиш через те, що ним родився; а серце, розум i душа ведуть мене не тим шляхом, яким iдуть усi ляхи, бо я бажаю рiвностi, спокою, щастя i добра не тiлько шляхтi, але всiм людям! Чалий. Ти солодко говориш так, що вiрить хочеться тобi, i боязко стає, щоб ти медовими речами не отруïв душi. Шмигельський. Коли ти вислухаєш все, що я тобi повiдаю, i коли в чiм побачиш мою кривду, вiддай мене на суд громадi, спали живого на вогнi, на палю посади, як схочеш, так i покарай: в твоïх руках i смерть моя, й моє життя, тобi його безпечно довiряю; та й страху я не знав нiколи i не знаю, бо раз у раз робив i говорив я те, що правдою вважаю! Чалий. Говори, послухаю, що хочеш ти сказать,— цiкаво. Шмигельський. Послiднiй час я у Потоцького, у гетьмана, в Немировi служив, i вiн послав мене шукати Саву Чалого, щоб привернуть його на панську руку, як лицаря, для помочi, щоб лад дать на Вкраïнi i вгамувати гайдамацький рух! Чалий. Так ти пристав до мене, зробивсь приятелем моïм, залiз в саму душу для того, щоб струïть ïï? Шмигельський. Свiдчусь Богом, нiчого я не мав лихого на метi, а щиро те робив, що за добро лiчив! Слухай! Я бачив, як бачу i тепер, що гайдамацький рух лиш край руйнує, без жодноï користi для народа,— це й сам ти зараз тут сказав,— i взяв на себе я порученiсть Потоцького в надiï тiй, що чесно я тебе умовлю покинуть гайдамакiв, щоб рятувати край наш вiд руïни! Коли ж я зрозумiв твiй лицарський замiр добуть народовi права справжньою вiйною i сам побачив власними очима, що ти готуєш певнеє повстання, що ти не простий ватажок, яких чимало, а лицар, воєвода, я серцем i душею став певним другом твого дiла, бо вiдаю, що тiлько силою одняти можна те, що силою у тебе одняли! Я залишив Потоцького замiр i, все життя своє зламавши, в думках я вже з магнатством воював i ждав тiï хвилини, коли на дiлi змiг би показать, що вiрний син я Украïни! I що ж? Замiр великий твiй, як дим в повiтрi, розлетiвся! Замiсть вiйни — безладний рух пiднявся знову; бiля стерна став Гнат Голий, чоловiк без жодноï освiти, i поведе братiв на страту, а край на певну гибель! Тепер зосталося одно: пристать до гетьмана Потоцького, i я тобi це прямо говорю! Чалий. Ти щиро кажеш, чую серцем! I правда те, що все пропало; для мене ж шлях другий зостався: подамсь в гетьманщину, на той бiк Украïни, i там пожду слушного часу! Жалкую я, що бранку Зосю одпустив... Тепер би одружився з нею i всi вояцькi замiри кинув. ïï хороша врода, i стан гнучкий, i чорнi брови, i русая до пояса коса, i очi, мов неба чистого блакить,— стоять i день i нiч передо мною. Вона б тепер своïм коханням моï всi рани залiчила, i повернув би я своє життя на мирне, тихе господарство. Шмигельський. Там, бiля Немирова, живе й вона... Чалий. Тепер не пара ми. Тут ми були вiльнi й рiвнi; а там нас роздiля глибокеє провалля: шляхтянка й гайдамака-хлоп! Шмигельський. Гетьман сам вельможний посватає за тебе Зосю, й не посмiють ïï батьки на теє не згодиться, коли вона тебе кохає! Там заведем ми господарство i заживем як слiд людям; годi нам хижими вовками тинятись по лiсах! Чалий. Думка хороша i принадна, але диявольська спокуса в нiй сидить! За всi оцi принади повинен буду я товаришiв своïх ловить i вiддавати ïх на палi! Шмигельський. Чого ж на палi? Це й вiд тебе й вiд умов залежить. Чалий. Умови?! Ха-ха! Якi з панами там умови? Я знаю добре тi умови й сам! Приставши до панiв, я мушу й серцем, i душею таким же паном буть, як i усi. Без милосердя i жалю до хлопа повинен зрадить вiру й унiï сприять зо всеï сили! Шмигельський. Нехай тебе боронить Бог вiд цього! Я сам з презирством одвернусь тодi вiд тебе! Зостанься вiрним ти народовi своєму; нiхто тебе не силує його зражать, а лиш користi його ради мир i спокiй насади, прогнавши гайдамацькi купи! А потiм, ставши рiвним шляхтичам усiм на Украïнi, ти гнатимеш i унiю, й злочинну шляхту так само, як гайдамакiв з Украïни, i тим народнi бiди поменшиш. Та й сам з коханою дружиною ти заснуєш своє гнiздо i поведеш свiй рiд на щастя i добро усього краю. Чалий. Думки твоï летять, мов ластiвка, легенько й прудко, немовби й справдi легко так все те зробить, про що так гарно ти говориш!.. О, коли б я певнiсть мав, що полегчу народнi бiди i що умовини моï пани додержать, то, не вагаючись, пристав би до Потоцького я зараз. Шмигельський. Якi ж твоï умови? Чалий. Щоб грецька вiра благочесна на Украïнi лиш цвiла, а унiя щоб i не пахла; щоб, замiсть панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, i суд щоб рiвний був для всiх! Шмигельський. Такi умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. I ось ти маєш лист вiд гетьмана самого, в котрiм умови цi вiн власною скрiп л я рукою. А крiм того, сто тисяч злотих вiн тобi дає, маєтками значними надiляє i обiща шляхетство вiд короля. На лист — читай! Чалий (читає). Так... лист з печатiю гербовою... Правда, лист обiщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Менi здається, що я на матiр руку пiднiмаю! Страшно менi стало, а лист цей пече мою руку!.. На, вiзьми його назад! Шмигельський (бере лист). Тобi дають такi умови, яких би ти й вiйною, певно, не добув, i ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити вiд руïни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю iзвить гнiздо, не хочеш рiд свiй повести на щастя i добро усьому краю?! Ну так скажи ж, чого ти хочеш? Я твiй, куди мене ти поведеш, я з тобою скрiзь пiду; i тут, i там я — вiрний твiй слуга! Веди мене ти сам, куди ти хочеш! Чалий. Не знаю, не знаю, не знаю! I там, i там провалля! Немає рiвного шляху, яким привик ходить я!.. О ненько, моя Украïно! Невже ж тобi судилося весь ЕIК топить своïх синiв у братнiй кровi, палить i нищить все вогнем затим, щоб, утопившись i потерявши дiток славних, ти надiвала знов ярмо i тяжко знов пiд ним щоб ти стогнала?.. Чи я ж того хотiв, що сталось?.. Я керував стерном, до певноï мети мiй човен плив, а хвиля навiсна стерно те вирвала iз рук моïх i понесла на скелi гострi човен мiй, розiб'є на трiски його i всiх братiв потопить!.. Що ж менi тепер робить? Чи й менi сидiть на човнi, щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею i власними руками достати берега другого? Боротись! Боротись!.. Коли стерно iз рук моïх однято i другому до рук оддано i бачу я, що човен поведуть на неминучу гибель,— я кидаю свiй човен i виплину на другий берег сам! Так, так! На берег, на другий берег! I там ми будем рятувати вiру, народ i край вiд новоï руïни! Давай сюди Потоцького умови! Я... ïду! (Бере листа). Там кохання, там слава мене жде!.. Прости мене, моя Украïно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобi печаль i горе нове принесу! Що хочу я народовi бездольному служити — яв тiм клянусь; коли ж помилку сам свою побачу, до тебе, нене, я вернуся таким же щирим сином, як i був, i всi грiхи спокутую я кровiю своєю!.. Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Пуща. Печера в скелi. ЯВА V Медвiдь на кону, голос на деревi. М є д в i д ь. Якове! А що тобi видко? Голос. Мiсяць виплив з-за дерев i гарно гору освiтив... Ой, ой, ой! Багато кiнних вискочило з балки... Всю гору вкрили — такого ïх. М є д в i д ь. Виходить, нашi засiли в балцi, а там скелi й болото — туди на конях не пiд'ïдуть. Голос. Позлазили з коней. (Пауза). Пiшi вiддiлились вiд кiнних. Медвiдь. Ой, поможи ж, Боже, нашим добратись до гори. Не видко наших ще? Голос. Не видко. Медвiдь. Ото як довго! А Боже мiй! Голос. Пiшi кинулись бiгом у балку. I нашi вилiзли уже на гору. Медвiдь. Ага! Голос. Нашi щезли за деревами. Медвiдь. Перебiгають прикриваючись... Ну, що? Голос. Нашi кинулись бiгом до коней. Близько вже... Блиснули шаблi. Ай, що там робиться?.. Конi стають на диби... розбiгаються. Медвiдь. То колють коней шаблями в морди i пiд боки, щоб роз'ярить... Голос. Конi вже розбiглись врозтiч, а деякi на землi лежать i б'ються... Медвiдь. Перерiзали вожатих i покалiчили, виходить, коней, щоб решта ворогiв зосталась пiша... Голос. Нашi кинулись бiгом у балку... Нiчого не видко, тiлько гуркотить! Медвiдь. О, тепер пiшi на пiших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно,. Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всi поляжуть. Голос. У балцi аж клекотить. ЯВА VI Тi ж i Молочай ранений. М є д в i д ь. Молочай! А що там, як? Молочай. Я тебе одразу й не пiзнав... Дай води напитись... Умираю!.. М є д в i д ь (подає воду). Давай перев'яжу тобi я рани. Молочай. Де там ïх перев'язать! Весь покарбований i у дiрках, як решето! Подумай, брате, тiлько що виïхали ми за корчму, наскочила ïх цiла сотня при гарматi, а нас лиш тридцять. Одначе вистрiлить з гармати ми ïм нi разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть i кидались ïм вбiк — прорiзували наскрiзь i знов тiкали. Вернигора, як i Вовк, перед вели, i в перший же наскок полiг Вернигора пiд шаблею Iвана Найди, того, що з Савою утiк. Вiн, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лiсу, коней покидали i на болотi всi засiли. Вони вернулись на гору, бо кiньми у болото не полiзеш. Отут своïх покинув я i ледве жив болото перелiз, i от таки добрався до коша, а нашi там зостались, щоб не показати сюди шляху, i, певно, всi поляжуть, бо ïх зосталось менш десятка! Медвiдь. На помiч ïм усi пiшли i там, у балцi, вже зчепились в ручки. Молочай. Не подолiють, бо ïх багато... Ох, чую, що сила мене кида. ЯВА VII Тi ж i дiд-знахар. Знахар. Що тут робиться? Либонь, весiлля десь кривавеє справляють? Лежу в своïй норi, i щось менi не спиться, а все здається, що в лiсi клекотить i брязкотить. Так я й пiшов сюди. Медвiдь. Батава страшна йде. Ось обдивiться лиш Молочая. Знахар (полапав Молочая за руки, за голову). Ти, сину, зараз помреш, бо кров'ю стiк. Молочай. Одведи мене, мiй брате, у печеру. Прощай! Прощайте, дiду! Знахар. Поклонись там нашим всiм лицарям, що полягли за вiру православну. Молочай (до Медведя). Може, доведеться тобi, якщо жив будеш, побувать у Медведiвцi. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись ïй i вiддай цi грошi. (Дає). Та розкажи, старiй в утiху, все те, що знаєш сам про мене; а коли матерi не знайдеш, то на громадське дiло грошi поверни. Веди мене мерщiй — я смерть вже чую. Медвiдь повiв його в печеру. Голос. Нашi повертаються, тiлько щось мало ïх. Знахар. Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають. Коли цiй рiзнi буде край? Медвiдь (виходить з печери). Помер. Ще одного велетня не стало... ЯВА VIII Тi ж, Гнат, Шмигельський i решта. Г н а т. А скiлько нас зосталось? 1-й запорожець. Лиш п'ятнадцять, батьку, та й тi калiки всi. Гнат. Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло! Гайдамака всi п'ють воду. Дiд роздивляється, перев'язує, шепче, дає пять зiлля. Дай i менi води, мов у пропасницi увесь горю. (П'є). Сорок п'ять таких лицарiв... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка. Медвiдь. Молочай дiйшов сюди i там з Микитою рядом помер. 3-й запорожець. Вернигору оцей (показує на Шмигельського) проткнув! Гнат. О, цей багатьох поклав, вiн Вовковi у мене на очах голову розвалив. Я думав, Сава, i, кинувшись на нього, звалив на землю, але i тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не затнув своïм кисетом з тютюном! Запорожець. Це старший! Чого ти куняєш? Гнат. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лiкар нагодився. Медвiдь (дає Шмигельському води). Напився? Шмнiльський (напившись). Спасибi. Гнат. Ну, дiду, перш усього до цього приступи, бо вже вiша голову, а менi б хотiлося з ним побалакать, а потiм повiсить його. Знахар (огляда Шмигельського). Вiн увесь рана. Тiлько в однiм ось мiсцi з правоï руки найбiльш юшить, а то скрiзь зашкорубло. (Шепче). Ковтни. (Дає склянку). Три рази... Шмигельськвй п'є. Гнат. А тепер дай i менi доброго чого напитись, бо всього пече. Знахар. Стривай, давай руку. О, тут ще багато кровi. А не чуєш, нiде тепленька не тече? Гнат. Не чую. Певно, рани невеликi й зашкорубли. Обдивимось завтра. Знахар. На, пий. Це зiлля тебе зараз пiдтримає i сон добрий дасть. Гнат (п'є). Ну, пане-ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобi стане легш — я тебе повiсю. Шмигельський. Я не собака, щоб мене вiшать! Хiба немає iнших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого. Гнат. Знайомий голос i балачка чисто запорозька. Хто ти? Шмигельський. Iван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й побратима. Гнат. Сави??! Пiзнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вiшав, а на цепу водив би за собою, а потiм вимотав би жили з тебе. Шмигельський. Мотай i з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б робив, i заспокой свою ти наболiлу душу. Нi ти, нi я, нi Сава в тiм не винуватi, що йшли ми рiзними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз є. Гнат. Найшовся б iнший Сава! Багато зрадникiв на стало, що за панськi ласощi й принади свiй кидають парод i вiру, до iншого люду пристають та й ворогують там проти братiв своïх далеко гiрше й бiльше, нiж сам ворог!.. Скажи менi: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким i був, чи паном став, як i усi пани? Шмигельський. Для всякого створiння назначено, де й як йому слiд жити!.. Риба живе у чистiй водi, птиця в повiтрi, звiр в норах, а чоловiк повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе як Сава; Гнат живе як Гнат; Потоцький як Потоцький. Гнат. В розкошах один, а тисячi без хлiба? На палю б вас усiх! Шмигельський. I тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш. Гнат. Рiвностi! Шмигельський. Однакових листiв на деревi нема. Гнат. Будь собi хоч семи п'ядей у лобi, носи на плечах скелi, але на мене й на моє руки не пiднiмай! Шмигельський. Одначе ти пiднiмаєш руку на моє життя, а хто ж тобi на це дав право? Гнат. Ти — зрадник! А поки душа моя живе у моïм тiлi, нiхто не спинить моï руки. Воии не перестануть тих карати, що зрадили народовi своєму i одсахнулися вiд нього за панськi ласощi й принади. Шмигельський. I ти зрадник! Зрадив ти законам Речi Посполитоï! Ти проливаєш кров i винуватих i невинних; ми ж виннi тiлько в тiм, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю. Гнат. Панам! Шмигельський. Тобi здається так, а нам iнакше. За кривди панськi ти хочеш помстою платить, шукаючи у тiм для ран народних лiкiв: а ми лiчить хотiли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить i дати спокiй Украïнi! Гнат. Панам!! Шмигельський. Нас Бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш сам! Гнат (мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе по покарав, якби був певен в тiм, що до моïх думок пристанеш i Саву покарать менi поможеш! Шмигельський. Нi, Гнате! Як сонце й мiсяць нiколи не зiйдуться на своïй путi, так ми не зiйдемось думками. Гнат. Правда! Нас порiвня лиш домовина. Пани браття, виведiть пана Iвана за кiш i там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пава Iвана; вiн варт того, щоб поховать його з сiчовиками вкупi. Шмигельський. Спасибi, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по менi стрiляли три або чотири — певнiша смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивать, як собаку. 1-й запорожець. Я в ухо тобi стрельну, i зразу смерть. Шмигельський. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходiм, пани браття. Пiшли. ЯВА IX Тi ж, без Шмигельського. Гнат. Ти знаєш, дiду, що громада присудила предати смертi Саву. Послали двох на цеє дiло: один, Кульбаба, зрадив; другий, Горицвiт, сам смерть прийняв! Порай менi: кого тепер послати, щоб Саву смертi вiн предав? Знахар. Сави нiхто не вiзьме, нiхто не стратить. Тiлько ти вiзьмеш, тiлько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув вiн вiд братньоï руки за грiх великий свiй! Та ще вiзьми Кравчину: при ньому смерть до вас не доторкнеться! Гнат. Коли призначено — то й станеться! Вiзьму Медведя i Кравчину, та й зараз же пiду. Знахар. Iще моя вам рада: покладiть у чоботи своєï ви землi, щоб нiхто не знав вашоï пiдмови. Вистрiл. Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде i Сава без пуття, без слави, так пропадуть всi зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товаришi, пiдем в дорогу... Лiсами, ярами я приведу вас в палац Сави i сам своєю власною рукою його скараю! Завiса. ДIЯ П'ЯТА Свiтлиця Сави, гарно убрана килимами. На стiнах зброя. Пiд стiнами турецькi канапи; напередi стiл. В глибинi колиска. ЯВА IX Сава один, сiда до столу. С а в а. В Немирiв завтра не поïду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свiй рiд у католицьку вiру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всiх панiв, яко одступника вiд предкiвськоï вiри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потiм перестає, пiднiмається i слуха). Проклятий пугач, як засмiявся погано!.. (Сiда i пише). I де вiн взявся? Учора двох убив, i бiльш, здається, тут ïх не було. (Пише, по хвилi здригнув, пiдняв очi на вiкно i слуха). Що це? Здалося, наче знову хто сказав добривечiр! А, дурiсть! Ну, добривечiр, то й добривечiр... Коли б мерщiй вертавсь Шмигельський. Я цiлий день сьогодня жду його i тим себе так розтривожив, що нiяк не вiджену тяжких думок, все бiльше й бiльш нагнiчують вони мiй мозок... Дивна рiч... Коли я жив в степу, в норi, у лiсi, не знав тодi такоï я тривоги... А тепер, от як не силкуюсь, нiчого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оцi награди мов ранили чим гострим i отруïли мою душу... От чую, наче хто шепоче менi i зараз, що праця та, яку я у своïх думках лiчив корисною народовi, була i єсть па користь лиш панам! I чую я, що єсть тут правда — страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своïх братiв, ловив i смертi предавав найкращих оборонцiв прав народних, за те, що церкву Божую спалив,— полковник я i шляхтич!.. Шляхтич? Рiдня, виходить, всiм панам!.. Ох, як менi нудно i на серцi трудно! Здається, зараз би вернувся до своïх у лiс, у нори... Зося пiде скрiзь за мною... А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! I вiн закриє батьковi грiхи! Ох, нi'.. Заросли моï шляхи тернами — немає повороту... Нема! Нема! (Б'є кулаками об стiл, говоре нервно, нiби хоче заглушити тривогу душi). I не треба! Дитячий страх напав на мене, i я себе мордую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так... так!.. Як море зрадливе сьогодня на лонi своïм гойдає тихо байдак i мов присипляє плавця, а завтра в мент один скаженiє, i б'є на трiски той самий байдак, i топить у хвилях своïх навiсних необачного плавця — отак i народ: коли розiрве ланцюг покори, подiбен морю навiсному! Покiрний ще сьогодня й тихий, вiн в мент один страшну пiднiме бурю i Посполиту Рiч потопить в кровi i все оберне у руïну! Прiч же сумнi думки, прiч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народовi ж бажаю миру i спокою, щоб вiн пiд панською рукою добув широкоï освiти i прав на вiльне й корисне життя для всього краю. (Здригнув i прислухається). Знову хтось сказав добривечiр! (Iде до вiкна i, заглянувши, одскакує). Що це? Ввижається менi! Чи й справдi то Шмигельський?! (Пiдходе до вiкна). Пан Шмигельський, блiдний i з уха кров дзюрчить! Пане Iване. Чого ж ти... Щез!.. Це мана... Це так менi здалося... ЯВА X Чалий i джура. Ч а л и й. Це ти в вiкно заглядав? Джура. Нi. Чалий. Нема нiкого? Джура. Ба, приïхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського. Чалий. Де вiн? (Хутко, не дiждавшись одповiдi, вийшов). З других дверей виходить Зося. ЯВА XI Зося. Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Менi здалось, що пан Шмигельський приïхав. Джура. Ш, панi, козак з його хоругви. Зося. То, певно, вiн вернувся? Джура. Не знаю. Зося. Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнiвавсь. Джура. Слухаю, панi. Зося зникає за дверi. ЯВА ХII Ч а л и й i надвiрний козак. У козака голова перев'язана. Чалий. От через що я так тривожусь, цiлий день душа нещастя чула! Ну, ну, далi розказуй... Козак. Я певен, що всi там полягли, до одного усi. I ïх там полягло багато. Коли уранцi пiсля бою до мене знов вернулося життя; то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом, немовби хто позвозив ïх багато так навмисне. Шукав мiж трупом я сотника пана Шмигель-ського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горi з десяток наших коней уже здихало, бо в них розпоротi були ïх животи, а далi паслось скiлька коней, так я пiймав одного i от до тебе прискакав з цiєю звiсткою лихою. Чалий. О Боже мiй, яка потеря! Це Гнат, його робота, бачу... Ти знаєш мiсце добре? Козак. Знаю. Чалий. Так ти нас проведеш туди. Iди тим часом спочивай, обмий i перев'яжи своï рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сiдлали, i сам вертайсь сюди. Джура й козак вийшли. (Сава сiд, ає i пише лист). Сто душ лягло на полi i з ними кращий друг! Друг, котрий пiдтримував всяк час мiй дух, друг, що вмiв розгонити найтяжчi хмари життєвi, якi гнiтили часто мозок мiй, i душу, й серце!.. О, тепер я попалю усi лiси, я виверну все гайдамацьке гнiздо, я запла-тю за смерть IПмигельського вам всiм сторицею, страшно, страшно заплатю! Входить джура. ЯВА ХIII Чалий i джура. Чалий. От три листи: один, що згорнутий удвоє,— в Немирiв! Другий, що край един заламаний,— у Тульчин; а третiй, одкритий,— в Рубань! Птицями нехай летять всi три! Джура. Тодi у нас нiкого не останеться в дворi, бо Харко й Трохим пiшли на слободу i досi не вернулись. Чалий. Так ти на слободу йди зараз i в двiр до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб вiн узяв з собою всiх своïх товаришiв, що колись були у гайдамаках. Вони менi потрiбнi i за послугу будуть мати добру плату. Iди ж мерщiй! Л не забув, куди який послати лист? Джура. Цей — в Немирiв, цей — у Тульчин, а цей — у Рубань. Чалий. Так. Джура пiшов. Годi вагатись, годi! Входять 3 о с я. I ти не спиш ще на лихо? З о с я. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я нi жива нi мертва! Чалий. Молю тебе, не заважай менi! Сотня Шмигельськсго пропала, i я пiду шукать ïï. Скоро збереться сюди вся близька мiлiцiя, i я виступлю зараз, по дорозi захоплю решту — i в поход! З о ся. То нехай коней зараз запрягають, i я поïду у Немирiв з сином, бо тут без тебе я не зостанусь. Ча л и й. Я вже послав на слободу, i зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п'ятнадцять таких молодцiв, що i на сотню пiдуть. Для всiх роздам я списи, порох, кулi i мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш ïхать, то завтра вже поïдеш у Немирiв; а варта все ж таки нехай стоïть в дворi... Iди ж, моя голубко, i спи спокiйно, тебе одну я не покину! Знай, що у дворi у тебе буде п'ятнадцять добрих молодцiв! Iди i спи спокiйно. Менi немає часу, треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемiнилось. З о с я. Я слухаю тебе, i спокiй мов росте в моïй душi. Прощай, мiй сокiл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись. Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо бiля мене малий Сава! Прощай! Сава. Будь здорова, моя зоре. (Цiлує ïï). Зо с я. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла). ЯВА XIV Сава один. пише. Сава. Увесь тремтю вiд злостi... Коли б мерщiй мiлiцiя... (Пише). Кипить моя душа!.. Я не так до вас приймуся... Коли б пiймавсь менi тепер сам Гнат — я i його без жалю на палю посадю! (Пише). По хвилi входять тихо Гнат, Медвiдь i Кравчина. ЯВА XV Чалнй, Гнат, Медвiдь i Кравчика. Гнат. Добривечiр! Чалий повертається i схоплюється а крiсла. Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданiï гостi маєш, чим будеш вiтати? Чалий (шука очима броню). А чим же я таких гостей привiтаю... Послав менi Господь сина, буду в куми звати. Гнат. Не кумувать тобi, Саво, з нами, не пить горiлки та медiв з преславним товариством, а заплатити перше треба за сукнi та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацькоï ласки... Чалий хоче взять шаблю. Медвiдь йому дорогу заступає. Сева хоче взять рушницю, що в другiм кiнцi стоïть,— Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить. Чалий. Чого ж брати моï хотять? Чи битись, чи миритись? Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди тi, якi ти нам i людям всiм своïм зробив. Чалий. Я лиш обороняв вiд кривди вашоï весь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєнi, мов лицарi на герць! Тепер же ви утрьох на мене, безоружного, напали,— цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля Божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же i менi мою ти шаблю взяти, тодi один я проти трьох кривавий бой прийму, а Бог нехай рiшить, i мертвий той нехай поляже, хто кривди бiльше наробив! Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кiш у Чорнiм лiсi наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришiв своïх i в руки панськi вiддавав; за те, що церкву ти спалив,— тебе громада наша смертi присудила, i виповнить присуд громадський ми взялись... Проти громадського суду оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помiнявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своïх вiд людськоï кривди i напастi; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває! Всi троє обступають Чалого i проколюють його шаблями, проколовши, одступають. Чалий (падає). Простiть... Я смерть прийняв за рiдний край... Я кров'ю змив свою вину... Прощайте. (Умирає). Гнат. Прощай!.. Краще, брате, гнить тобi в землi, анiж з ляхами вкупi на нашi голови козачi меча здiймать i на безчестя козачєству всьому свiй лядський рiд тут розмно-жати. Завiса.
САВА ЧАЛИЙ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация