<< Главная страница

МАРТИН БОРУЛЯ



Категории Карпенко-Карий Iван ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Комедiя в 5 дiях ДIЄВI ЛЮДЕ Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик. Палажка — його жiнка. Марися — ïх дочка. Степан — син ïх, канцелярист земського суду. Гервасiй Гуляницький—багатий шляхтич, чиншовик. Микола — його син, парубок. Нацiєвський — регiстратор з ратушi. Трандалєв — повiрений. Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський чиншовики. Омелько, Трохим наймити Борулi. Гостi. ДIЯ ПЕРША Кiмната в хатi Мартина Борулi. Дверi прямо i другi з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев'янi стiльцi, канапка i стiл, покритий бiлою скатеркою. ЯВА I За столом сидять Трандалєв, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках. Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте вiдцiля. Трандалєв (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии. Мартин. О!.. Виходить, я — не бидло i .син мiй — не теля!.. I щоб пiсля цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянськоï родословноï книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обiду? Та скорiще у мене на лисинi виросте таке волосся, як у ïжака, нiж я йому подарую. Трандалєв. Так, виходить, вiзьмемо на апеляцiю? Мартин (б'є кулаком по столу). На апеляцiю! Безпремiнно на апеляцiю! Що то за суд такий, що признав обiду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут обоюдна обiда? Вiн каже на мене — бидло, а я мовчи? Вiн кричить на сина, на чиновника земського суда — теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тодi за дворянин? Ну, i я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обiда? Трандалєв. Стривайте, не гарячiться! Будем апелювать. Мартин. Апелювать! Трандалєв. А за вивод подамо встрєчний iск. Мартин. А коли треба, то й поперечний! Трандалєв. Поперечних не полагається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмiнить рiшенiє — ми виграємо дiло. Когда я був ще фотографом, то для практики вiв дiло Горбенка з Щербиною, таке саме дiло, як ваше, тiлько там не словесная була мiж ними обiда, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба i так ним мотнув кругом себе, що i сам не вдержався на ногах — упав! А магiстрат признав, що драка була обоюдна. В рiшенiï сказано було: Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обiду обоюдною!.. Це було перве моє дiло, я апелював, i уголовна палата одмшила... I по вашему дiлу одмiнить — не журiться... Iтак, виходить, по дiлу об обiдi апеляцiя? Мартин. Апеляцiя! Та таку апеляцiю напишiть, щоб у Красовського у носi закрутило, щоб йому свербiло!.. Я грошей не пожалiю, аби менi Красовського у острог посадить. Трандалєв. О, не я буду, — ми йому докажемо! Всi ходи знаю, вже менi прошенiй не вернуть за нехворменноє написанiє, нi! Як напишу, то прямо точная копiя з форми — усе по пунктах. Мартин. I скажiть, що буде коштувать? Трандалєв. Стрiчний iск... i апеляцiя... (Набiк.) Як би не продешевить! (До Мартина.) Щоб i для вас не було обiдно... з бумагою... Сто рублiв, а непредвiдєнниє расходи на ваш кошт. Мартин. Дам сто двадцять! Тiлько ж i накрутiть йому; щоб нюхав, чхав, щоб... Усi закони виставте! Входе Омелько. Омелько. .Конi ïх готовi, фурман послав мене сказать, що той... Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу двi мiрки вiвса, — ну, чого очi вивалив? Омелько (iде). Нiколи вiн тобi не дасть договорить. (Пiшов.) Трандалєв. Я б вам i не казав... знаю, що вiд вас будлi-коли получиш... та... здержався... Мартин. Грошi? За цим дiло не стане — я зараз! (Пiшов у боковi дверi.) ЯВА II Трандалєв (сам). Добре дiло це повiренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був i писарем в пiтейнiй конторi, був обер-об'ïждчиком, був прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, — скрiзь важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай, шукай мiсця... Зробився я сам хазяïном: купив машину, одкрив фотографiю... Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у компанiю лабаранта Плащинського, i як ми не билися — не виходять очi. Усе як слiд, а очей нема... Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не пiшло. Скасував я свою фотографiю i взявся за повiренничество — пiшло як по маслу. От i тепер: дiло Борулi веду протiй Красовського, а дiло Красовського протiв Борулi. ïздю на своïх конях по просителях, — i коней годують, i мене годують, i фурмана годують, i платять!.. Наберу дiл доволi, приïду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого, щ, о й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу, якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба — так саме: той же, що рiшав дiло, i апеляцiю напише, а коли дiло замисловате — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарештi: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лiкар: чи вилiчив, чи залiчив — плати! Входе Мартин. Мартин (дає грошi). Я вже на вас покладаю всi своï надiï. Трандалєв. Не турбуйтесь — докажемо! Ну, прощайте. Чоломкаються i цiлуються. Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я приïду; а може, и сам заверну. (Пiшов.) ЯВА III Мартин, а потiм Степан. Мартин. Дiловий чоловiк! Нема розумнiшоï служби, як гражданська! Здається, якби мене опредiлив був покiйний папiнька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилiзеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тодi повiреного не треба — самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристроïть за благородного чоловiка. Щось Степан менi казав про одного чиновника... Треба з ним побалакать. Входе Степан. Степан. Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу. Мартин. От зараз конi запряжуть, та й з богом! (У дверi.) Омелько! Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не забудь! Я хотiв з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на масницi...5 А, дай бог пам'ять... чиновник. На гитарi добре грає. Степан. Нацiєвський. Мартин. Еге-ге! Нацiєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась? Степан. Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась. Мартин. А вiн же сам має який чин чи так ще — канцелярист? Степан. Нi, вiн уже губернський секретар6. Мартин. О, чин має немалий! Степан. Давно веде iсходящу. Мартин. Iсходящу? А що то за штука та iсходяща? Степан. Така книга. Через його руки всi бумаги iсхо-дять: вiн ïх i в розноснi записує i печата пакети. Без нього нi одна бумага не вийде з ратушi. Мартин. Виходить, важна птиця. Степан. Скоро i вступающi йому поручать. Мартин. Вступающi?! Степан. Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть iти через його руки. Мартин. Яка ж це должность? Степан. Регiстратор. Мартин. Губерський секретар, ще й регiстратор7!.. Якраз для нашоï Марисi жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приïздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях i приïде, я його i звiдцiля одвезу в город на своïх. Побалакай з ним... так, знаєш, полiтичне, i, коли тепер не приïде, то напиши менi, що скаже. Входе Марися. Марися. Тату, Степане, iдiть: мати кличуть! Мартин. Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. Марися. Ну, а як же? Я забуваю. Мартин. Он як Степан каже: папiнька, мамiнька... Степан. Або: папаша, мамаша. Мартин. Чiлi: папаша,, мамаша... треба так казать, як дворянськi дiти кажуть. Марися. Я так i не вимовлю. Мартин. Привчайся: ти на такiй линiï. (До Степана.) Ходiм! (Обнiма його за стан.) Канцелярист! Пiшли. ЯВА IV Марися, а потiм Микола. Марися (одна). I що це з батьком сталось, все пере-начують! Папiнька... Мамiнька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чуднiще! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Микола. А ти чого притисся? Микола. Хiба не можна? Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидiть i розмовлять так, щоб нам нiхто не заважав i нiхто нас не бачив. Микола. А менi вже обридло ждать i ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батьковi, щоб побалакав з твоïм, а пiсля провiд i поженимся. Чи так, Марисю? Марися. Авжеж так, чого ще ждать? Микола. Поклич менi Степана, я хотiв з ним побалакать. Марися. Зараз. Микола. А йому сказать? Марися. З якоï речi? Микола. А щоб на весiлля приïхав. Марися. Поспiємо ще. (Iде.) Микола (оглядається). Марисю! Марися.. Чого? Микола (пiдходе). Не будеш сердиться, я тебе поцiлую? Марися. Ну, мерщiй! Микола цiлує ïï раз, хоче ще, Марися одводить його. Годi! (На вiдходi.) А то ти до весiлля нацiлуєшся, а послi обридну. (Пiшла.) ЯBAV Микола, а потiм Степан. Микола (один). I нiколи бiльше разу не хоче, тiлько оскому наб'є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижнi Марися буде моя жiнка! Жiнка моя!.. Тiлько подумать — та й гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти, моє сонечко, i свiтиш менi, i грiєш мене. Входе Степан. Здрастуй, Степане! Чоломкаються. Сьогодня вже й ïдеш? Т до нас не зайшов. Може, гордуєш? Степан. Та знаєш, не через те, щоб там що... а вiд того, що... той... якось часу не було — короткий отпуск. Непремений засiдатель одпустив мене на малий срок з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то все з папiнькою читали... А ти ж як поживаєш? Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечерi, разом з соловейком, щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городi? Степан. Чого нам скучать? У нас є бiлiярд, бульвар чудесний, панночок скiлько хочеш: у недiлю бульвар ними цвiте, мов маком всiяний... А то збереться компанiя, та поïдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печерує-мо раки iлi запиваємо трехпробною i спiваємо крам-бамбулi! Микола. Що ж то: трехпробная i крамбамбулi? Степан. Ха-ха-ха! Трехпробная—водка, а крамбамбулi — романс! I скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мiшку... Микол а. Що ж ви з ними робите? Степан. Записуємо у дiжурну, а потiм у вступающу, списуємо копiï. Микола. Навiщо ж то? Степан. А якi є бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканiє: кому дiло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальцi знать!.. Наш секретар пише: Прошу не вдаваться в излишнюю, обременительную, безпо-лезную и для времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV тома II части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить... А нам знову отви-чають: Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные к делу не относятся, ибо... Чудесно! Микола. Ти ïх, як молитви, знаєш... Степан. Напам'ять заучую. Менi Антон Спиридоновнч совiтують виучувать бумаги напам'ять. Вiн тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовнiй частi. Микола. Ну, як собi хочеш, а я б скорiй рови копав, нiж таку роботу робить. Степан. Да, ето правда—важко... Умственная робота — висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали менi, знаєш, якусь вiдомость: однi графки та цифри. Очi розбiглися — не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графiку, всунув цифру — не туди, нагородив харкiв-макогоникiв i заморочився так, що замiсть пiсошницi взяв чорнильницю i покропив вiдомость. Злякався, щоб не прив'язали до столу, та й утiк... А.потiм определили мене у земський суд. Тут зовсiм другi дiла... Два годи писав присяжнi листи та всякi копiï, а тепер i сочиняемо... Микола. До чого ж ти там дослужишся? Степан. Столоначальником буду, а потiм, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатiй... Микола. Так. А менi скучно за тобою: умiстi вчились у отця Ксенофонта,, умiстi й науку скiнчили, та й розiйшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтiкали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам ïсти носила... Смiха! ЯВА VI Тi ж i Мартин. Мартин. Ну, сину, поснiдаєш, та й з богом в путь! Уже конi готовi, щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, — це не то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там дiла поважнiй. (До Миколи.) А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш? Микола. Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти... Мартин. Правда, правда! Не всякий може дiло розумiть... Кому до волiв, кому до бумаг — така жеч... Микола (подає Степановi руку). Ну, прощай, брат, благополучноï тобi дороги. Степан. Спасибi. Микола. Прощайте, дядюшка Мартин. Мартин. Iди здоров! Микола пiшов. Чого вiн до тебе в'язне, якi ви товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у кожного з вас iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими. Яка тобi компанiя Микола? Мужик — одно слово, а ти на такiй линiï, трешся мiж людьми iнчого колiна... Може, бог дасть, i столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що цоб, половий!.., цабе, перiстий!, а пiт йому ллє, а пил принада на лице, i смуги по всiй тварi, та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на той рiк дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав менi секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полагається, i кокарда? Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застiбається в один борт на дев'ять пугвиць! Мартин. От бач! Де ж йому рiвняться? Коли б, господи, тiлько утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Каєтан Iванович завiря, що коли вже депутатське собранiє признало, то й сенат признає. Степан. Каєтан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!.. Мартин. Треба йому четвертей п'ять вiвса послать. Там як побачиш Каєтана Iвановича, нагадай йому про мен-даль, вiн вже знає. Скажи: папiнька просили за мендаль. Не забудь. Степан. Добре, не забуду. Мартин. Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi. Степан пiшов. ЯВА VII Мартин, а потiм Омелько. Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тiлько дворянськi порядки позаводить... Вирядю Степана i приймусь за дворянськi порядки. (У дверi.) Омель-ко, Омелько!.. (До себе.) Хоч i коштує багато, та зате ж порiвняюся з Красовським. Входе Омелько. Ти б надiв чоботи. Омелько. На бiса я ïх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i в постолах. Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — i в постолах! Омелько. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сiно засуну, те менi й байдуже. Мартин. Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи! Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що? Мартин. Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався. Омелько. Який панич?.. Хiба Красовського панич поïде з нами? Мартин. Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своïм Красовським... Степан Мартинович — такий самий панич! Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяïн? Мартин. От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяïном, а паном зватимеш. Омелько. Та за що ж биться? Панич—то и панич, пан — то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, менi однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму. Мартин. Та одшукай ще, там, у коморi, був вандальський дзвiнок, i причепи пiд дугу. Омелько. Добре, пане. Мартин. Ти яких коней запрiг? Омелько. Лиску, Красавку i Блоху. Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а у Блохи аж двоє... Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун лошат буде бiгти? Зараз менi перепряжи! Омелько. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать... Мартин. Кулката в корiнь. Зозулю i Карякошку на пристяжку. Iди мерщiй! Омелько (про себе). Поки був чоловiком — i не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пiшов.) ЯВА VIII Мартин, а потiм Степан i Палажка. Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було Мартин, дядьку Мартине, а тепер — пан!.. Нiчого, призвичаяться! Входять Степан i Палажка. Палажка. Гляди ж менi сорочок, платкiв, щоб не порозкрадали. Там я тобi вирiзала три пари нових онучок i все поскладала як слiд. Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобi казав: зроби таку, як у столоначальника. Степан. Сукна не стало на дармовiса. Мартин. На ж тобi грошей i безпремiнно зроби дармовiса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю i... кофiю i пришлеш з Омельком. А там, що останеться, вiзьмеш собi: може, рукавички купиш... Дивись, як люде, так i ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа — перве дiло. Та ще не забудь про те, що я тобi казав: нехай приïздить хоч i на наших конях — я його i назад одiшлю. Палажка. Хто? Мартин. А, послi! Як приïде, тодi побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на недiлю пришлю Каєта-ну Iвановичу вiвса i сiна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль... Входе Омелько, в чоботях i в дранiм кобеняку. Омелько. Та йдiть, бо Кулкат не стоïть, аж ляга. Мартин. Ти б ще мiшок драний надiв на голову. Вiн там осоромить панича! Надiнь менi добрий кобеняк! Омелько. Та ви ж за кобеняк нiчого не казали, а тiлько за чоботи! (Набiк.) От наказанiє господнє з таким паном: звелiв надiть чоботи, а чiпляється за кобеняка. (Пiшов.) Мартин. Ну, тепер з богом! (Встає.) Прощай. (Цiлує Степана.) Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять... трись, трись меж людьми — i з тебе будуть люде! Палажка. Здоров'я бережи, шануйся, сину. (Цiлує його.) Молися богу по книжцi. Степан. Прощайте, папiнька! Прощайте, мамiнька!! Мартин. Кланяйся ж там Каєтану Iвановичу, Свириду Петровичу... Виходять. Завiса. ДIЯ ДРУГА Кiмната у Борулi. ЯВА I За столом сидять Мартин, Гервасiй i Матвiй. Гервасiй. Так от яке дiло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловiк не бiдний, Микола у мене один, то. й вiн не буде бiдувать; а в тебе одна дочка... Мiй Микола i твоя Марися умiстi виросли i полюбили одно другого, а ми з тобою давнi приятелi... То як ти скажеш: чи не поженимо ми своïх дiтей? Нехай давня наша приязнь закiнчиться весiллям наших дiток!.. Матвiй. I яз охотою потанцюю на весiллi свого хрещеника! Ану, Мартине, рiшайте, бо менi вже й танцювать схотiлось! Мартин. Так-то так, приятелю мiй, я знаю, що ти не бiдний, i, може, справдi дiти нашi любляться, та не випада тепер вiддать менi Марисю за твого Миколу. 159 Гервасiй. Чого так?! Мартин. Дочка моя дворянка, а твiй син... нi дворянин, нi чиновник... так не приходиться дворянцi йти за простого хлiбороба, я тепер на такiй линiï... Гервасiй. Он що! Я тебе, Мартине, не пiзнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловiк, як i всi люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха i так дворянство у тебе засвербiло, що ти рiвняєш себе з Красовським... Мартин. Що менi Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, i батько його так само сидiв у Шадурського на чиншi, як i ми; а що вiн женився на дочцi Шадурського i через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! I мiй Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурськiй, i ми зовсiм тодi порiвняємся з Красовським! Гервасiй. Далеко ходить! Красовський вчений, лiкар, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порiвняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, — вiр менi, що як будеш отак роздувать свiй гонор, то Красовський з'ïсть тебе!.. Мартин. Подавиться, пане Гервасiю, подавиться — я глевкий! Матвiй. Глядiть, щоб вiн вас не пiдпiк, ха-ха-ха! Гервасiй. Що ж ти тепер зробиш? От вiн не хоче, щоб ти сидiв на його власностi, — i вибирайся! А сам не пiдеш — пiд руки виведуть, за ноги витягнуть, викинуться за межу зо всiм збiжжям! Що. там рiвняться!.. Мартин. Мене викинуть? Мене за ноги витягнуть з прапрадiдiвського грунту?! О-о!.. Та хто посмiє? А стрiчний iск, а апеляцiя? Я його ще в острог посадю за обiду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло i яке теля мiй син! Гервасiй. Ти ослiп од дворянства! I поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш i все-таки нiчого не доб'єшся, i Красовський тебе випре звiдцiля! Мартин. Не дiжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як i вiн. (Б'є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадiєв син, внук Матвiя Кардова, правнук Протасiя Гервасiєва, Боруля з сином Степаном, герба Тшiвдар!.. О, стокроць дяблiв * його мамцi i його татковi! Гервасiй. Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звiдкiля, що означа те слово Тшiвдар, ти сам не знаєш. Мартин. А нащо менi знать? Герб — то єсть знак шляхетського достоïнства! Гервасiй. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всi шляхтичi i всi дворяни, тiльки щабльовi. Матвiй. Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, пане Гервасiю, щабльовi? Гервасiй. Такi, виходить, маленькi, що повипадали крiзь щаблi своïх не вшитих лубками возiв i розгубились... Одно слово, голопуза шляхта! Матвiй. Ха-ха-ха! Мартин.-Може, ти й щабльовий, i голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не вiриш? У мене е копiя з протоколу депутатського собранiя, коли хочеш— покажу; Я i сам не знав, а тепер довiдався, що прапрадiд мiй був стражником та-моженог-о скарбу i на його бумагах пiдписаний сам суперетендент Севастян Подлевський... от що! I у Красовського не кращi бумаги.: Гервасiй. Що там бумаги! Краеовський на лiкаря вивчився, то йому i шляхетство пристало. Тепер вiн ïздить у калясi, його вже крiзь щаблi не протягнеш, а бумаги — тьфу! I в мене було ïх доволi, а тiлько я переконався, що нам дворянство так личить, як коровi сiдло. Мартин. Може, ти й корова; а мiй прапрадiд... Гервасiй. .Був, стражник? Чув! А мiй був пiдкоморий! Мартин. Твiй пiд коморою тiлько сидiв, то iнша жеч... Гервасiй. А твiй стерiг тiєï самоï, комори, де. мiй сидiв?. Матвiй. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь:! Цо там по титулi — коли нема нiц в шкатулi!.. Краще, пане Мартине, вiддайте Марисю за Миколу та зап'ємо могорич! Мартин. Нi, пане Дульський... У мене, слава богу, є i в шкатулi... Я на другiй линiï... Гервасiй. Вiн дворянин! Мартин. Щоб ти знав! Гервасiй. Горе з такими дворянами! А по-моєму, хто вчену голову; має, то дворянин, а вже як неграмотнi дворяне, то... Мартин. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо умiєш тiлько молитви читать, та й то по батькiвському молитвенику, а по чужому не втнеш!.. А я й скоропись розбираю. Гервасiй. По батькiвському молитвенику теплiше молиться. Матвiй. Ну, годi, панове, бо я бачу, що посваритесь! Що там до титулу, якщо немає нiчого в гаманцi!.. Гервасiй. I справдi! Як наше не в лад, то ми з своïм назад!.. Прощайте, пане уродзоний! Тiлько глядiть, щоб не чухалися, як дворянство крiзь щаблi випаде. (Iде.) Мартин. Не журись, у нас вози лубками вшитi! Матвiй. От i не вгадав: думав могорич пить, а пiднесли дулю, — i нiс, здається, не свербiв. Мартин. Чого ж, милостi просю: сiдайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга. Гервасiй. Де вже нам з дворянами за одним столом сидiть. (Пiшов.) Матвiй. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось. Мартин. Оставайся, закусимо. Матвiй. Нехай другим разом, а тепер не приходиться: умiстi прийшли, умiстi й вийдем... Iще раз скажу: жаль, що ви не вiддаєте Марисю за мого хрещеника, славний парубiяка... Мартин. Я й сам знаю... так не рiвня по званiю. Матвiй. До зобачення! (На вiдходi.) Може, ще роздумаєте i на тройцю потанцюємо! (Пiшов.) ЯВА II Мартин, а потiм Палажка. Мартин (один). Може, й на тройцю потанцюємо, тiлько не на Миколинiм весiллi. Бач, хлоп, пiднiжок пана Кра-совського! Туди ж, у рiдню лiзе, — умийся попереду!.. Якби не в моïй хатi, єй, наплював би Гервасiєвi у самiсiньку пику за його хлопськi речi... I вiн зо мною рiвняється!.. Далеко!.. От як приïде сьогодня з города наш жених — губернський секретар-регiстратор, — тодi милостi просю подивиться, за кого Боруля вiддає свою дочку!.. Ха! Входе Палажка. Палажка. Чого це Гервасiй i Матвiй заходили? Мартин. Гервасiй свата нашу Марисю за свого Миколу. Палажка. От i слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий i хазяйський син. Мартин. I хлоп. Палажка. Такий, як i ми. Мартин. Дурна! Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш против Миколи? Мартин. Слiпа! Палажка. Тьфу! То тобi, мабуть, повилазило. Мартин. Глуха! Палажка. Отже, єй-богу, так i вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться! Мартин (набiк). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки.) Не сердься, Палазю, а скажи менi — тiï бачила ту бумагу, що Степан привiз? Палажка. Бачила. Мартин. I чула, що вiн читав у бумазi? Палажка. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи вiддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене. Мартин. Дiло шiсть мiсяцiв в герольдiï, не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, а я дочку вiддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з'ïхав, чи як? Палажка. Здається менi, що з'ïхав: не велиш нi менi, нi дочцi робить, сам не робиш, понаймав наймитiв, наймичок, хазяйство псується... Мартин. Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумiєш, то тобi яснiше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! Розумiєш? Палажка. Одно розумiю, що ти стерявся розумом. Мартин. О господи, о господи! Нащо ти мене довiв до того, що я одружився з простою мужичкою! Нiчого не тя-ме — як до пенька балакаєш. I казав же покiйний папiнька: женись, сину, на шляхтянцi. Нi, таки погнався за чорними бровами! От i дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так i нема! Палажка. Божевiльний! Єй-богу, божевiльний! Ти б дроку напився. Мартин. Що ти з нею будеш балакать?.. Хiба тобi краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, нiж за губернським секретарем-регiстратором? Краще? Кажи! Палажка. А де ж вiн у бiса, той... ростератор? Мартин. Регiстратор. Палажка. Та не вимовлю. Мартин. Ото-то ж боже! Приïде, душко, приïде! Про нього же й казав Степановi на од'ïздi — чула? Палажка. То чом же ти менi не сказав? А то: i слiпа, i глуха — тiлько роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж ïï питав, — може, вона не схоче? Мартин. I питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в нiй батькова кров, розбере, не бiйсь, де пан, а де мужик! Палажка. Дай боже! Хiба я ïй ворог? Мартин. I я не ворог своïм дiтям, хочу обох дiтей пристроïть по-дворянськи!.. Тiлько ти, Палазю-душко, здiла.й милость, не супереч менi, слухай мене. Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш. Мартин. Ну, годi! Сiдай, душко! Омелько привезе са-муварь, чаю, сахарю i... кофiю. Чай я пив i знаю, як його настановлять, то сам тобi розкажу; а кофiю не знаю, як роблять.. Пiди ти зараз до Сидоровички — вона зна — i повчися у неï. I розпитай гарненько, як його роблять i коли його подають: чи до борщу, чи на нiч? Палажка. А коли ж приïде жених? Мартин. От Омелько привезе звiстку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствiя вийдуть. Палажка. То я ж зараз i пiду, бо, може, сьогодня й привезе. Мартин. Iди, iди, душко! Та розпитай гарненько про всi звичаï i порядки дворянськi. Палажка пiшла. ЯВА III Мартин, а потiм Трохим i Омелько. Мартин (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приïхать давно. Треба буде попросить на вечiр Протасiя; вiн гарно i багато умiє балакать... А важко i в дворянствi жить: рэзходу, розходу, — са.ми.м уробить якось, не приходиться... Входе Трохим. Трохим. Пане! Наших двi пари волiв i двi корови зайняв економ у двiр. Мартин. Де ж вони паслись? Трохим. Та в чередi, з череди й зайняв! Мартин. Як вiн смiв?! Трохим. Так пан Красовський звелiв. Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж? Трохим. Каже, що на вас накинули чинш i поки не заплатите — не вiддасть. Мартин. Не вiддасть?.. Бери палицю i менi знайди доброго дрючка!.. Я ïм покажу... Я... Ми ïм покажемо! Трохим. Нi, пане, я не пiду. Вiн похваляється i вам на спинi горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спинi горба надрюкую. Мартин. Хто це казав? Трохим. Економ. Мартин. О, хлоп поганий! Вiн, наймит Красовського, менi горба зробе? Менi?.. Та я... Запрягай коней, поïду зараз в стан! Це грабiж, грабiж!... Трохим. Нема ж натачанки ще з города. Мартин. Бiжи до Сидоровички, позич. Трохим пiшов. Граблять!.. Граб... Граб... Це менi ще i на руку — нехай граблять!.. Разом за все отвiт даси! Нi, пане Красовський, Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що дiло в герольдiï... апеляцiя... стрiчний iск йому в печiнку сiли... О пресвята дiво! Вмiшайся в моє дiло, поможи менi ворога ; свого доканать. Входе Трохим Трохим. Там прийшов Омелько. Мартин. Який Омелько? Трохим. Та наш же Омелько. Мартин. Сам? Трохим. Сам. Мартин (набiк). Що ж це за знак: i забарився, i жениха не привiз? (До Трохима.) Запрягай же свiжих коней у нашу натачанку, та поïдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз iде в хату... Трохим. Вiн боïться iти в хату. Мартин. Чи ти не здурiв? Чого вiн боïться? Трохим. Та коней наших покрали в городi. Мартин. Як?.. О господи! Нова напасть... Тягни його сюди, за чуба тягни! (Бiжить до дверей.) Омелько! Iрод! Супостат! Iди в хату! Входе Омелько, босий. Мартин. Де конi, азiят? Омелько. Украли. Мартин. Украли? Омелько. I чоботи, i кобеняк украли... Мартин. Як же в тебе голови не вкрали? Омелько. Бо нiкому не потрiбна: у кожного є своя, хоч поганенька. Мартин. Що ж менi тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було дiло? Омелько. Та так було дiло. То як приïхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. IIослали за горiлкою, панич достали сало, курей i прийнялися трощить та пить. А далi, спасибi ïм, i мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотiв випить повяоï i таки випив; випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало i хлiб... Мартин. Мерщiй розказуй! Ти з мене печiнки витягнеш. Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зiб'єте з пантелику. Мартин. Я тебе з нiг зiб'ю i шерсть на тобi вискубу! Омелько. От я й забув, що казав. Мартин. Говори, говори, бiсова патяка, буду мовчать, говори!.. Омелько. Випив, закусив салом. Мартин. Ну? Омелько. У мене з дому було своє сало i хлiб. Мартин (крiзь зуби). Чув, чув!.. Омелько. Напоïв коней i хотiв спать лягать, а тут, спасибi ïм, ще пiднесли... Потiм третiй раз почастували, i вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i заснув. Вранцi, до схiд сонця, прокинувся — не можу голови пiдвести... Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набiк: чиïсь босi ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собi, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далi думаю: коли є ноги, то повинна буть i голова, — а голови не видко, тiлько моя, та й своєï голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке телiпається, мов хто начепив клунок з пiском... Помалу-помалу пiдвiв я голову. Дивлюсь: нiкого нема, кругом чужа оселя... Боже мiй! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вiвсяна полова, i я догадався, де я i що зо мною було! Схопивсь... сюди, туд'и -— нема нi коней, нi чобiт, нi кобеняка! Сiв я та й заплакав. Мартин. Заплакав? Омелько. Заплакав. Гiркими сльозами заплакав: чоботи були настоящi шкаповi i кобеняк... Мартин. Луципiр! А коней тобi не жаль? Омелько. Та конi знайдуться, бо там якийсь судейський, з мiдною бляхою на грудях, списав усе: i як коней звуть на ймення, i до якого полудрабка котра коняка була прив'язана, i полудрабки розглядiли, — усе як слiд, я розказав усi прикмети. Записали i те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, —все записали, конi знайдуться!.. (Зiтхає.) А чоботи i кобеняк... Мартин. Геть з очей, паршивий робiтник! Тобi гиндйкя пасти, а не коней глядiть! Самi кращi конi пропали! Будеш же ти одслужувать менi за коней шiсть лiт. Омелько. А буду. Таке дiло. (Набiк.) А хто ж менi одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б ïх i не брав. Мартин (до Трохима). Бiжи до Сидоровички, вiзьми натачанку чи вiзок, запрягай коней, та хоч уночi поïдемо до станового. Трохим вийшов. (Омельковi). Ти чого стоïш? Пiшов, не печи моïх очей! Омелько. Та тут ще лист вiд панича. Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщiй, шелепа! Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко — боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: Хоч шапку i вкраде, то лист буде цiлий, чорта з два найде. Нате. Мартин (прочитавши). Що його робить?.. Жених обiщав приïхать, як коней пришлю за натачанкою... Тут грабiж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омелька.) Iди, розумна голово, надiвай постоли, поïдем зо мною у стан, а Трохим поïде в город зараз же, щоб завтра i натачанку привiз... Упряж де ти зоставив? Омелько. Злодiï взяли, тiлько черезсiдельник зостався. Мартин. Щоб ти на ньому повiсився! I упряж позич в Сидоровички. Омелько. А коней яких запрягать? Мартин. Не питай мене!.. I дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю! Омелько. Ну й сердитий... Що то пан! (Пiшов.) Мартин (один). I язик став як кiлок, i в ротi пересохло!.. А синок... синок!.. Я тут iз шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а вiн там п'янствує... Входе Омелько. Ти чого знову у вiчi лiзеш? Кортить, щоб поскуб? Омелько. Письмоводитель станового приïхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать? Мартин. Зви! Проси! Бачиш — дома, хiба тобi повилазило? Омелько вийшов. Мартин бiжить до бокових дверей. Палажко! Письмоводитель приïхав... I-i! Я й забув, що ïï нема! Марисю! Пошли за матiр'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дiвчата печериць назбирають, у сметанi насмажиш, та яєць звари уснятку i молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був, бо вiн раз у раз з похмiлля... Певно, привiз утвержденiє в дворянствi. Отепер, пане Красовський, я тобi покажу, яке я бидло i яке теля мiй син... (До дверей.) А, Нефодiй Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!.. Завiса. ДIЯ ТРЕТЯ Декорацiя та ж. ЯВА I Мартин. Цiлу нiч з досади не спав! Як прочитав Нефодiй Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з iмєнiя Красовського, то наче п'ять котiв вскочило у груди i разом почали дряпать там своïми гострими кiгтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грiшми, щоб мене вивести звiдцiля, — i я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодiй Осипович за грабiж узяв заявленiє, каже: це уголовне дiло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б менi ще роздратувать його, щоб вiн розбiй який зробив, та на Сибiр... Що Сибiр? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю i дiтям закажеш!.. Я не буду хвалиться, нi, а тим часом i в острог, i в Сибiр, i на каторгу тебе запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поïхав у город — до повiреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два пiдожду... Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тодi заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту ïздить, у карти грать. Входе Омелько. Чого ти лiзеш, як черепаха? Омелько. А хiба я птиця? Лiтать не можу, поки встанеш, поки прийдеш... Мартин. Ну, ну, годi... Омелько. Коли б чоловiк крила мав... Мартин. Годi! Омелько (набiк). Нiколи не дасть договорить... . Мартин. Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов на п'ять по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать... Омелько. Чого? Мартин. Слухай! Омелько. Та я ж слухаю. Мартин. Мовчки слухай! Омелько. Мовчу... Мартин. Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть двоє, прибiжиш додому попереду... Омелько. А як я не добiжу попереду? Мартин. Що ти йому будеш казать? Омелько. Трохим же буде кiньми ïхать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо. Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив i вперед прибiг. Омелько. Не прибiжу. Годiв п'ять тому назад, може б, i прибiг разом, а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде ïхать, а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим .на зло менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить. Мартин. Хiба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кiньми бiг? Омелько. А хiба я знаю. Мартин (бере його за груди). Не знаєш? Омелько (набiк). Отже, останню свиту порве. Мартин. Звiстку, звiстку, звiстку щоб подав вперед— гость важний приïде! Омелько. То дозвольте коня взять. Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене! Омелько. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака... Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить. Та постривайте, пане, я сам пiду, а то ви менi свиту порвете. (Випхнув.) ЯВА II Мартин, а потiм Марися. Мартин. От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль — давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А вiн, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний трохи зробився. Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це? Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття. Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв? Марися. Вони на городi копають, а я ж що буду робить? Мартин (набiк). Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б ïй роботу дворянську знайти... (До Марисi.) Нiчого не роби! Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю. Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається... Марися. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть. Мартин. Не смiй менi, кажу! (Набiк.) Яку б ïй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисi.) Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях. Марися. Та я ж не вмiю. Мартин. Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад. Марися знизує плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неï п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєï хрещеницi, i покаже, як на них вишивать... Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! (Пiшов.) ЯВА III Марися, а потiм Микола. Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то дворянцi стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловiк на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той має право ïсти, хто ïжу заробляє; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоïв мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре серце вiщує!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi... поки нагодували... Сьогодня ввечерi побачусь... Микола (пiд вiкном). Марисю, можна зайти? Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: нi батька, нi матерi нема. Входе Микола. Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не хоче вiддать тебе за мене!.. Марися. Чом?! Микола. А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича. Марися. Що ж ти зробиш? Микола. Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку Котовнча, розбить своï надiï, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?! Марися. Ти мене любиш? Микола. Умру без тебе! Марися. I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю. Слухай же мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать Юльку не спiши! Проси його, щоб пiдождав, поки ïï ти сам не розпiзнаєш, — вiн тебе любить i згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить. Микола (кидається до неï). Марисю! Ти мiй розум, моє серце, моï очi! Дай поцiлую тебе за пораду! Марися. Тепер нам не до того! Iди додому краще, щоб нас тут не зуспiли, — тодi й замiри нашi розлетяться... Микола. Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову? Марися. Жди мене пiд яблуньою у садку. Микола. О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце! (Пiшов). ЯВА IV Марися, потiм Палажка. Марися (одна). Так от яке зуспiло мене горе! Дворянина батьковi в зятi схотiлось. О боже мiй! Та де ж на всiм широкiм свiтi знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I я? Кого так щиро полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть, нiж замiж за другого!.. Входе Палажка. Мати! Вони, певне, не знають нiчого... Мамо! Палажка. Чого, дитино моя? Марися. Що в нас робиться? Чом батько вiд Миколи старостiв не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i ви самi тому радiли... Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин i через те нерiвня тобi. Марися. Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба хочете, щоб я дiвкою посивiла? Палажка. Не журись, дочко, не посивiєш — жених є... гарний... i чин має. Марися. Є?! Хто? Палажка. Отой судейський, що приïздив до нас з Стьопою на маслянiй... Ти йому уподобалась... Пам'ятаєш? Що грав на гитарi i спiвав... Чин великий на ньому... ростиратор, либонь... Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тiлько раз бачила, не знаю його — i знать не хочу. Палажка. Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у самоï серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли. Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi були щасливi!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, — не губiть мене, вiддайте замiж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, — це всяке знає!.. Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—i в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам бiду робе. А почну батьковi казать, щоб не видумував нiчого, щоб жив по-старовинi, — то закричить, затопа ногами, почне читать менi якiсь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зiб'є з пантелику, i я думаю: може, ми й справдi вже дворяне, — i починаю по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного вiддать замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що i робить, вимучилась зовсiм i одурiла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i приïде. Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене! Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб'ємось на старiсть, бо вже два рази мало-мало не бились... За коном голос Мартина: Сюди, сюди, помалу тiлько! Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. (Пiшла.) Марися. Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги... (Пiшла.) ЯВА V Мартин, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм Марися. Мартин. Отут, хлопче, постав та й iди собi. Хлопець ставить п'яльця на мiсто i виходить. П'яльця! I нехитра штука, а зараз красу господi придали. Якось аж веселiше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обiщала показать, спасибi ïй. От i благородна кума в пригодi стала! Кумiв завше треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж, то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську. Входе Марися i пада йому в ноги. Що це?! Марися. Не губiть мене, не топiть мене — я у вас одна! Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого тобi? Марися. Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що приïде з города, — я його не люблю, я за нього не хочу... Мартин. Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж тебе тодi вiддать? Марися. Вiддайте мене за Миколу. Мартин. Свiт навиворiт. Панночцi — мужика забажалось!.. Не смiй менi про це й заïкаться! Марися. Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi... Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи менi, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство? Марися. Я не вмiю розказать... Я... Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб'ячi химерики! Чина, дворянство треба любить, а другоï любовi нема на свiтi!.. Марися. Я собi смерть заподiю, коли... Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собi всю одежу!.. Чуєш?.. Здурiла дiвка, ще й не розглядiла добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за нього, — от приïде, то побачиш!.. А про Миколу i не думай! Та я скорiще вб'ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них пiклуєшся, побиваєшся, з шкури лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надвоє роздирають! Мало менi муки з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн зуби скалив?.. Iди! Жених, може, вже з гори з'ïжджає... Iди одягнися менi у нове плаття, а цих речей щоб я бiльше не чув! Марися. Тату?.. Мартин. Який я тато? Що то за тато? Марися. Папiнька! Мартин. I слухать не хочу! Iди роби, що велять. Марися пiшла. Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, дiти-дiти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хлiб ïли... Якби-то знали... тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я ïй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого менi це коштує?.. Колись подякує. Входе Омелько. Iдуть? ЯВА VI Омелько (задихався, не може говорить). I-ï-ду-уть! Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як пiдпалений кiнь. Далеко? Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився... Мартин. Ти ж конем ïхав? Омелько. Де там! Упав, к бiсовому батьковi, з коня... Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко? Омелько. Нi, зараз за могилою i впав! Тiлько що вилiз на Рака, а... Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ïдуть? Омелько. Та, мабуть, уже близько бiля двору. Мартин. Ти ж бачив, хто ïде? Омелько. А хто ж? Трохим ïде — нашими кiньми i нашою натачанкою... Мартин. А в задку сидить хто-небудь? Омелько. В задку?.. Не примiтив! Мартин. Чого ж ти бiг, бодай ти луснув! (Iде до вiкна.) Омелько. Чисто колiно збив, болить, як печене, прибiг попереду, а вiн ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пiшов.) Мартин. Вiн... Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приïхав! Жених приïхав! Одягайтесь мерщiй! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... (Вiдчиня середнi дверi.) Входе Нацiєвський, з гiтарою в руках, у шерстянiй накидцi. Мартин iде до дверей, розставивши руки. Милостi прошу, дорогий гостю! Нацiєвський кладе гiтару на стiлець. Обнiмаються i цiлуються. Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Декорацiя та ж. ЯВА I Омелько i Трохим вносять стола. Омелько. То це жених нашоï Марисi, сьогодня й заручини? Трохим. Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку, — гарний панич! Омелько. Вiн же й мене частував тодi, як чоботи i кобеняк украли, бодай йому... Трохим. I що вони там роблять, тi судейськi, —такого ïх, як галок восени? Омелько. Бумаги, каже, пишуть. Трохим. Нащо ж тi бумаги? Омелько. На продаж. Продають. Трохим. Та хто ж ïх купує, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки? Омелько. Виходить, є такi люде, що купують. От бачив повiреного, що приïздив? Конi, як змiï, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже вiн бумаги продає. Його фурман дав менi на цигарку легкого тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i продає людям, що кому потрiбно, з того и хлiб ïсть, i будинок має у городi. От i наш пан, каже, купив якiсь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довiдався, приïздив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав йому бумаги вже на нашого пана. Так i торгує! Трохим. Диви! Омелько. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб ïсти i що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка, — i вкрадено. Трохим. Мабуть, що так... А не чув, коли буде весiлля? Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених i досi спить. ЯВА II Входе Мартин. Мартин. Чого ви тут стовбичите? Омелько. Стола вiд Сидоровича принесли. Мартин. Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi. Омелько i Трохим виходять. Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу пиху тобi дає. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш! Дома пан? —'питають. Та ще сплять! О! I всi на пальчиках... Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до снiданку. Омелько несе ночви i вiдро води. Що це? Омелько. Та умиваться ж. Мартин. Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тiлько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловiка... Омелько. Та я ж письмоводителевi над ночвами цiле вiдро води на голову вилив. Мартин. То iнча рiч — чоловiк сирий i на похмiлля. Омелько. А цей хiба тверезий вчора лiг? Мартин. Не твоє дiло! Iди вiзьми велику дерев'яну миску i води в полив'яний глечик. Омелько. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. (Пiшов.) Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нiчого не тяме. Омелько вертається з глечиком i мискою. Там постав, i якщо спить, то навiдайся через яке врем'я. Омелько пiшов у другу хату, входе Палажка. Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово? Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово. Входе Омелько. Мартин. А що? Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк i знову захрiп. Мартин. Навiдайся ж опiсля. Омелько. Може б, я там посидiв, поки прокинеться? Мартин. Опiсля, кажу тобi. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш. Омелько. А потiм прозiваю — будете лаять. Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона? Омелько. Порося патрають. Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде. Омелько пiшов, (До Палажки.) Я ж тобi казав, я ж'тебе прохав, щоб ти ïй не давала нiякоï роботи, руки чисто порепаються, — а ти порося, ïï заставила патрать! Палажка. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить, коли робiтницi не тямлять нiчого. Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, iди, душко, сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом. Палажка.Ати жз ним балакав? Мартин. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним: п'ятсот рублiв приданого, весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi предмети на продовольствiє i хату поставить у городi — мiсце у нього є. Входе Марися. Ну, то iди ж, Палазю, щоб справдi там робiтницi не нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок. Палажка пiшла. Ну, моя дитино, я вже скiнчив з твоïм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля. Марися. Не любите ви мене... випихаєте з дому... Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще бiлий хлiб, нiж чорний, краще пан, нiж хам! I батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокiйно, бо душа моя знатиме, що моï унуки — дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими вiд себе! I дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував i знаю. Не хмурся ж, не хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойнiше сидiть... так, нiби за роботою. (Садовить ïï.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слiд дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! (Пiшов.) ЯВА III Марися, потiм Омелько, проходе у кiмнату, де спить Нацiєвський. Марися (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як менi тяжко слухать вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай тiлько слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч рiжуть — однаково! Входе Омелько. Омелько (несе обома руками миску, а в мисцi глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбирає!.. Одчинiть менi дверi, а то воду розхлюпаю... Марися одчиня. Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить... (Вийшов.) Марися (одна). Виходь, виходь скорiй... Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю. ЯВА IV Входе Нацiєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчi,. а бiля руки ширшi. Штани широкi, трубою, коло чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мiдними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком. Нацiєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось? Марися. Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, i лягли важко, i встали тяжко... Нацiєвський (набiк). Зразу збрила! (До Марисi.) О, яка ви гострая i строгая!.. (Бере гiтару i побренькує.) Нам з привички. Iнчий раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе дiла за нас нiхто не робе!.. А ви вишиваєте? Марися. Нi, я не вмiю, так сидю, батько звелiли вас пiджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня... Нацiєвський. А хiба ви не баришня? Марися. Не знаю, як вам здається... Я проста дiвчина, мужичка, нiчого не вмiю; я умiю жать у полi, громадить, мазать, корiв доïть, свиней годувать... Подивiться, якi у мене руки... Нацiєвський. I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж — iбо ми вже з папiнькою вашим сiє дiло покончили, не знаю, як ви, — тодi не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... i руки побiлiють... А по вечорам я буду вам грать на гитарi. Буде весело, у мене знакомих доволi... Марися. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують, а я вас не люблю... Нацiєвський. Як побрачимся, тодi полюбите!.. Любов — ета злодiйка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гiтарi i спiва.) Гандалер молодой, Взор твой полон огня, Я стройна, молода, Не свезешь ли меня? Я в Риальто спешу до заката. Видишь ли пояс мой С жемчугом, с бирюзой? А в средине его Изумруд дорогой? Вот тебе за провоз моя плата! Нет, не нужен он мне, Твой жемчужный убор: Ярче камней и звёзд Твой блистательный взор, — Жажду я одного поцелуя! У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розтаïте. Марися. А я чого буду таять, я не снiг. Нацiєвський. Ну, розтопитесь... Марися. Борони боже! Хiба я смалець?.. Нацiєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь. Марися. О нi! Ви менi противнi... Нацiєвський. Ето даже обiдно, iбо я всегда правiлая женщинам... Почему же у вас такая злость протiв меня? Марися. Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi, от через це ви менi противнi. Нацiєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говорiте по той простой причинi, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрiтесь i апробуєте — как пишется в журналах, — тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлуєм, как жених i невеста. Спiває.) Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте! Марися. Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з мухами, нiж вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить, i очi моï не стрiнуться з вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, i не розлучить нас нiхто — хiба могила, а за вас я тодi вийду замiж, як у спасiвку соловейко заспiває! От вам уся моя правда. I нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не приïздiть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе.) ЯВА V Нацiєвський, а потiм Мартин i Палажка. Нацiєвський (один). Любить другого... Положим, єжелi только любить, то це крупний пустяк, но єжелi любов з фiналом... Це для меня мучiтєльно будить i позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми i ето разузнаем; а отказаться i перед вiнцем можна... Как би я не вскочiл у корито! За коном голос Мартина:Так я хочу! Голос ПалажкиА я не хочу! Голос отца i матерi... один — хоче, другий — не хоче. Желательно послушать, об чом спор? Наверно, про меня... Сюда, здається, iдуть! Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема мiсця... А, в етоиг комнатi, де спав, бiля дверей є шкап, за шкапом стану. (Пiшов.) Входять Палажка i Мартин. Палажка. Не хочу, не хочу я твоïх кумiв!.. Мартин. Цс-с! Дурна! (Iде на пальчиках до дверей i загляда.) Нема. Пiшли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко, кажеш! Кумом вiзьмемо Лясковського, — чоловiк значний i нужний, а кумою буде генеральша Яловська — вона крижмо хороше дасть... Палажка. Та кажу ж тобi, що я не хочу нi Лясковського за кума, нi Яловськоï за куму. Мартин. У Лясковського дiтей нема, багатий, вiн i дитину воспитає по-дворянськи. Палажка. Якраз! Такий скупий та буде вiн тобi пеклуваться про чужу дитину? Менi страшно на нього й глянуть. Краще ми вiзьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трщинську. Мартин. От вигадала! Ну, Трщинська ще нiчого кума, а в Гарбузинського своïх десятеро, чого вiд нього можна сподiваться для хрещеника? Палажка. I нiколи ти менi не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика звали Матвiєм, а ти уваж за кумiв. Мартин. Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан, Палажка. Та нехай же тобi чорт, коли так! Вибирай собi сам кумiв, нiчого було й питать мене! (Iде назад.) Мартин. Куди ж ти, стривай! Палажка. Нiколи менi, через тебе порося ще перепечеться! Бери собi кого хочеш. (Пiшла.) Мартин (iде за нею). Ти ж розмiркуй... Нiчого в чинах не тяме (Пiшов.') ЯВА VI Входить Нацiєвський, з накидкою в руках, а потiм Омелько. Нацiєвський (надiва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тiлько сватаю дiвку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Нi, шукайте собi дурнiщого. (Бере гiтару пiд полу.) Давай бог ноги вiд такого шлюбу. Пiду наче у проходку i — поминай, як звали! (Хоче йти). Входе Омелько. Омелько. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босi, тепер тепло... Нацiєвський (набiк). От тобi й маєш! (До Омелька.) З якоï статi? Для якоï надобностi? Омелько. Та я достав трохи галанськоï сажi, то по-чистю, щоб блищали... Я вмент... я чистив i письмоводителевi, i... Нацiєвський. А!.. Не нужно, брат. Скажи менi, чи тут є корчма? Омелько. А як же без шинку? Отут зараз за мiстком... Без шинку не можна. Нацiєвський. То я пiду трохи пройдусь, а кстатi у мене є дiло до жида... (Пiшов.) Омелько (один). Похмелиться пiшов... I не диво! У чоловiка голова трiщить пiсля вчорашнього, по собi знаю. А нашi завели сварку за кумiв. Ну й чуднi! На тройцю ще тiлько весiлля, та, може, й дiтей у Марисi не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара — копитана! I таке пiдняли, що страх! Стара вже двiчi за качалку хапалась!.. ЯВА VII Входять Мартин i Палажка. Мартин. Ну, годi, ну, не сердься, душко, а то ти i при гостях надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твоï куми, а другу дитину моï... Палажка. Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь... Натомилася з обiдом, а тут ще й через сварку... Ну, обiд, слава богу, готов... Мартин. А ти чого тут виснеш? Омелько. Та я достав галанськоï сажi, хотiв паничевi чоботи почистить, а вiн пiшов у корчму... Мартин. Чого? Омелько. Похмелиться. Мартин (пiдступа до нього). А ти почiм знаєш? Га? Хiба вiн тобi казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв? Омелько. Та я так догадуюсь, а вiн казав — дiло є до жида. Мартин. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобi зубiв не повибиваю за твоï речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У чиновникiв у кожного є дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи — гостi збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив? Омелько. У садку сидять. Мартин. Гукни й на неï, щоб iшла. Омелько пiшов. Палажка (у дверi). Дiвчата! Готуйте стiл! Мартин. Що ж це нема гостей? Входять дiвчата i пораються коло столу. Палажка. Кого ж ти кликав? Мартин. Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками, з дочками, — набереться доволi. ЯВА VIII Входе Дульський з жiнкою. Дульський. Здоровенькi були! Мартин. Просимо, просимо... Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають. Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв! Мартин. Спасибi! Входе Протасïй з жiнкою, двома дочками. От i Протасïй з сiмейством. Дульський ховається мiж бабами. Протасïй. Всього доброго вам у хату! (До Мартина.) Голова трохи болiла пiсля вчорашнього... А добре спiва гражданський офицер, твiй зять! Я ше як жив на Дiдовiй Балцi... А там здавна осiвся Кирило Гарболiнський, вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому году i нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi... тодi не так ще сутужно було на землi, як тепер... А ми держали сад i став графа Рип'яшинського, на одкупi... Сад був чудесний... Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi поïдять, та доволi того з тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!.. Тимчасом як Протасïй говоре, входе ще Сидорович з жiнкою, здоровкаються, жiнки цiлуються; входе Марися; Сидорович глянув на Протасiя, махнув рукою i пiшов до Дульського. Слуха один Мартин, которий теж покида Протасiя, i той, смазавши слiв десять на вiтер, замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив Дульського. Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать? Мартин. От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться... Протасiй (Цульському). От ï добре, поки обiдать, я тобi скiнчу про церкву, — вчора недоговорив, хтось перебив. Дульський (набiк.). Нiкуди вiд нього не сховаєшся, заговорить на смерть. Входе Рачинський з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. Протасiй застукав Дульського i розказує йому, а той тiлько головою хитає. Мартин почина нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля, то жiнку манить до себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Пiд кiнець монологу вiн зовсiм стурбований. Протасiй. Так ото, знаєш, поïхали ми у Кременчук з Сидором Карповичем Жироïдовим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях ... царство йому тебесне... Балка упала на голову i вбила його... славний чоловiк — яз 'ним спiзнався ще у Плисковi, iмiнiï графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу... Я в нього достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не дасть... Поïхав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а ста рий Жук i каже: шкода, млин стоïть, поправляють. Нiчого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович — вiн пiдрядився в Розлогах, у Херсонщинi, строïть церкву i ото попросив мене поïхать з ним у Кременчук лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не доïжджаючи Кременчука, є город Крилов, а там живе давнiй мiй приятель, ще й кум — Супостатов. Лiсом торгує. Ми з ним у вен-герську кампанiю 16 познакомились, я хрестив з його жiнкою дочку у Митрофанова, — може, знаєш? Єлена Вiкентьєвна... Входе Омелько. Омелько. Оказiя, пане... Мартин. А що? Де панич? Омелько. Подався у город. Мартин. Як? Омелько. Наняв Шулима, i той його повiз на своïй коняцi у город. Мартин. Брешеш, iроде!! Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виïхав з двору, ще й сказав менi: кланяйся своєму пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я бiльш нiчого не чув. Мартин. О господи! Що ж це? Насмiшка? Не може статься, тобi так здалося! Омелько. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду. Мартин хватається за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться. Дульський. Ходiм, панове, бачите — чоловiк у такiй оказiï, чого нам тут стирчать. Виходять. Перший гiсть (на вiдходi). От тобi й заручини... Другий гiсть. От тобi й чиновний жених... Ха-ха! Протасiй. То я тобi другим разом розкажу. Прощайте! Всi виходять. Мартин (вскакує). Осудовисько! На весь свiт осудовисько!! Палажко! Що менi робить? Що нам робить?.. Палажка (обнiма Марисю). Бiдна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче.) Хто тебе вiзьме тепер?.. Мартин. Цить!! Я йому так не подарую!. О мiзерний, о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Менi страм, дочцi страм!.. Перед усiма дворянами страм... Нi! Я ж i тобi, я ж i тебе... (Бiжить до дверей i гука.) Омелько! Омелько. Я тут, ось. Мартин. Сiдлай менi Рака, а сам сiдай на Блоху. Омелько вийшов. Палажко! Достань гарапник, давай шапку! Палажка. Опам'ятайся, що ти робиш?.. Мартин (тупа ногами). Не питай!! Роби, що велю! Палажка пiшла. Я ж на твоïй спинi всю свою обiду випишу!.. Я ж тобi... Марися. Папiнька... Мартин. Мовчи! Геть пiшла! Марися вийшла. Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоïть! Палажко! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злiсть мене задавить... Омелько! Мерщiй! Входять Омелько з середнiх дверей, Палажка — з бокових. Палажка подає шапку i гарапник. Омелько. Готово! Мартин (надiва шапку, бере гарапник). Бери i ти батога, за мною! Я ж з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобi покажу, як шуткувать з дворянином! Мартин i Омелько виходять. Палажка обнiмає Марисю, плачуть. Завiса. ДIЯ П'ЯТА Декорацiя та ж. ЯВА I Входять Степан i Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку. Степан. Ну, слава богу, — дома. (Роздягається.) Омелько. Де його поставить? Степан. Став тут i доказуй мерщiй, як далi було. Далеко ж ви його догнали? Омелько. От зараз на поворотi, бiля розкопаноï могили. Степан. Ну? Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пiзнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся i зараз затрiпав обома руками, зашарпав кобилку вiжками i ну ïï цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне пiд паном! Вони не втечуть, а ми не доженем... А бiля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий бiк, потiм одско-чило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що є духу попер у бур'яни.... Отут ми ïх догнали... i я напарив жида, а панича пан частували.... Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживi... Чумаки тi ïх i додому довезли. Степан. От нещастя!.. Iди ж випрягай конi. Омелько пiшов. ЯВА II Степан, а потiм Марися. Степан (роздягається). I хто б сподiвався, що так скiнчиться сватання? Добре й Нацiєвському сердешному досталось, одначе хоч би тобi пару з рота пустив!.. Як приïхав, то слабiв двi недiлi. Я його питаю: а що, як?.. Нiчого, каже, приймали гаряче. Тепер i сам бачу, що гаряче. Поганi нашi дiла, усе пiшло шкереберть — i в дворянствi одказали, i земський суд скасували, i я остався за штатом — i куди примоститься, сам не знаю... Входе Марися. Марися. Стьопа! Приïхав? Здрастуй, братику! (Обнiма його.) Слава богу, що ти приïхав, — ми вже з мочi вибились i ради не дамо!.. Батько дуже слабi, — мабуть, умруть. (Плаче.) Степан. Що ж йому таке? Марися. Одно до другого... Тут оказiя з тим женихом, ти, мабуть, чув? Степан. Чув, Омелько розказував. Марися. Не вспiли батько очунять пiсля тiєï оказiï, а тут Красовський зiбрав людей, виганяв нас з села, хотiв розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, i з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсiм як мертвi. А, не доведи господи!.. Ми з матiр'ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на мiсяць, та й то дядько Гервасiй заступились... I це ще не кiнець! Пройшло скiлько днiв, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянствi одказано, i зовсiм уже занедужали, з сили вибились, нiчого не ïдять... все зiтхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то вiн знищить нас зовсiм; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самi не знаємо! Слава богу, хоч ти приïхав! Степан. От наказанiє господнє!.. Не знаю, як i признаться тепер батьковi!.. Я вже, Марисю, теж не служу — мене за штатом оставили. Марися. .Не кажи, не кажи батьковi, борони боже! Вони зараз i вмруть, як ще довiдаються, що й ти не служиш. Пiсля скажеш... Степан. А мати ж де? Марися. Пiшли до дядюшки Гервасiя просить, щоб помирився з батьком, чи не дасть якоï ради, — його так татко любили, завиïе слухали — i посварились... Степан. А за що ж уже з Гервасiєм папiнька посварився? Марися. Багато говорить, я тобi послi розкажу, — а тепер iди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тiлько не кажи, що ти не служиш, борони боже! Послi... Степан. У мене аж ноги стали труситься... Стiлько бiди кругом, що й... (Махнувши рукою, пiшов у боковi дверi.) ЯВА III Марися, а потiм Микола i Степан Марися (одна). А, господи милосердний! Верни ти спокiй i мир у нашу сiм'ю! Так уже вимучились всi, що, здається, i умерти було б краще, нiж щодня турбоваться i не бачить краю всiм бiдам i напастям! На дядюшку Гервасiя уся надiя... Чи ублагають же то його мати? Входе Микола. Ну що? Мати у вас? Микола. У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув i побiг мерщiй тобi сказать про цю радiсть! Може, й нам щастя знову усмiхнеться! Марися. Слава богу! Микола. Здається, i Степан приïхав? Марися. Приïхав, вiн у батька. Микола. То я зостанусь... Входить Степан. Степан. Iди, Марисю, папiнька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй. Микола (поцiлувавшись). А що, як батько? Степан. Хоч i не питай!.. Змарнiли зовсiм. Микола. Ти ж надовго приïхав? Степан. Зовсiм! Микола. От i чудесно! I який же. я радий, що ти зостанешся у селi! Знов затоваришуєм. . ЯВА IV Входять Палажка, Гервасiй i Протасiй. Палажка. Стьопа! (Обнiма i цiлує його.) Що? Бачив батька? Степан (зiтхнувши). Бачив. Палажка (через сльози). Як смерть... як смерть. Гервасiй. Заспокойтесь, заспокойтесь, — сльозами не поможете. Степан. Здрастуйте, Гервасiй Семенович! Протасiй Матвiйович! Гервасiй. Здоров, козаче, здоров! Чоломкаються. Протасiй (чоломкається). Як же служебнi дiла? Гервасiй (побачивши Миколу). А ти чого тут опинився? Микола. Почув, що Степан приïхав. Палажка (до Гервасiя). .Заходьте ж, Гервасiй Семенович, прямо сюди. Гервасiй. Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить. Палажка. Ну-ну, добре, я скажу. (Пiшла.) Гервасiй. А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш? Степан. Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович. Гервасiй. Ну?! Степан. За штатом остався. Гервасiй. О?! Чув, чув, — менi казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишнiй! I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування? Степан. Два годи нiчого не получав, а оце на третiй, по розкладцi, два з половиною у мiсяць назначили. Гервасiй. Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловiк два годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!! Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi, на Дворянськiй вулицi, в будинку... дай бог пам'ять... в будинку графа... Гервасiй (маха рукою на Протасiя i перебива його). Послухай мене, Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсiм одурiв старий: робiтниковi плате на своïх харчах тридцять рублiв, а сина, замiсть того щоб привчать до хазяйства, вiддав у службу — байди бить!.. Тепер не тi часи, з твоєю наукою далеко не заскочиш. I все то дворянство наробило. I батька треба збить, щоб вiн з дворянськоï зарубки зскочив, бо все хазяйство пiде прахом, а чиновника з тебе не буде... Степан. Та я вже набив руку, Гервасiй Семенович, деякi бумаги i сам умiю писать... Протасiй. Покiйний землемiр Кацавейченко... Гервасiй (не слуха Протасiя, до Степана). Плюнь ти на це дiло! Батько старий, слабий, а одному синовi, мавши добре своє хазяйство, не варт тиняться по канцiлярiях i за два з половиною в мiсяць тратить здоров'я, зводить готовi грошi на одежу, на харчi... Добре, як дослужишся до чого путнього; а як так i вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш, — що ж робить пiд старiсть? От i тепер — за штатом, якби не було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за прадiдiвське рукомесло. Степан. Та... воно... я й сам бачу тепер... я не вiд того... не знаю, як батько... Гервасiй. От я з ним побалакаю. Степан. Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович, бо, борони боже, ще гiрше заслабне... Гервасiй. Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не шукай дворянства, усе буде гаразд. Палажка (з дверей). Iдiть, Гервасiй Семенович! Гервасiй iде. Зрадiв старий, аж наче ожив трохи! Гервасiй i Палажка пiшли. ЯВА V Протасiй, Микола i Степан. Протасiй. Стьопа! Микола.! Iдiть, я вам розкажу. Микола i Степан беруть стiльцi i сiдають коло Протасiя. От Гервасiй каже, що два з половиною мало, а як я у покiйного землемiра Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах... Раз, знаєте, поïхали межувать землю до Губачевських-Носачiв... Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах... а батько ïх, — нiхто з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому як умер, не знали?.. Нi, нi, не знали... Перерiзав собi горло бритвою... Вiн був жонатий на Свербихвостовiй, — там лукава була жiнка, борони боже всякого хрещеного вiд такоï!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко вiд них стояв уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його фамилiя... на умi вертиться... так якось чи на птицю, чи на лоша скидається... так окрутила, що вiн покинув службу i переïхав до неï у село нiби управляющий i почав заправлять... Гi! Гi! А сам Губачевський-Носач тут же живе i нiчого не каже... Заперся собi в своïм кабiнетi i наче його нема... Гi! Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий чоловiк був, i таки улан той... от забув фами-лiю... обiжав ïх. Застукали мужики того улана... Ксьокачевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж кажу, що на лоша скидається, — ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току, зв'язали i одвели в стан! Отаке було... А пiд старiсть, як уже почало вiд староï Губачевськоï трухлявим деревом одгонить, вона добивалась вiд старого Губачевського-Носача любовi... все спiвала йому: горн, гори, моя лампада... Гi! Гi! I до того його довела, що вiн перерiзав собi горло бритвою. Так з'ïхались наслiдники, i треба було розмежувать землю. Кацавейченко покiйний — царство йому небесне — й каже менi: бери астролябiю — поïдемо! А дощ як iз вiдра... Виводять Мартина пiд руки Гервасiй i Палажка, Марися йде за ними. То я вам послi докажу. Це дуже цiкаво. ЯВА VI Мартин, Гервасiй, Протасiй, Палажка, Марися, Микола i Степан. Мартина садовлять на стiльцi. Вiн жовтий — вiд розлиття жовчi. Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевiвся Боруля! Гервасiй. Послухай же мене. Мартине, я тобi добра зичу. Зараз i поздоровшаєш. Мартин. Нi... ще поïду в город, повезу всi дворянськi бумаги Каєтану Iвановичу... Гервасiй. Знову за своє! Мало тобi лиха через те химерне дворянство? Мартин. Бумаг же, бумаг багато... П'ять лiт дiло йшло... зовсiм було признали, сопричислили... i не утвердили! I через що? Пустяк! Сказано у бумазi, що не так хвамилiя стоïть: у нових бумагах — Боруля, а у старих — Беруля!.. Бодай тому писаревi руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце... А може, ще Каєтан Iванович... Гервасiй. Витягне з тебе яку сотню або й двi. Мартин. А як докаже, що Боруля й Беруля — однаково? Гервасiй. Чом же вiн i досi не доказав? Повiр менi, Мартине, нiчого з цього не буде, тiлько хазяйство зведеш, дiтей старцями зробиш i сам у бiдностi помреш. Чого ж ти хочеш? Мартин. Дворянства... Гервасiй. Нi, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе... воно тебе посварило з Красовським i зо мною, — всi бiди твоï вiд нього!.. Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму i без науки хлiба не дасть. Послухай мене: спали всi бумаги, щоб i не свербiло, бо ти слабий на дворянство i умреш, вiд цiєï хвороби. Мартин. А як утвердять?.. Може, хоч пiсля смертi утвердять... Гервасiй. Ну, роби як хочеш! Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасiя, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хлiба останемся... Марися. Рiдний мiй, дорогий тат... папiнька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм: щоб ви одужали, i знову будем жить весело, як колись... Боруля шука очима Степана. Степан. I я, папiнька, не хочу дворянства... Мартин. I ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ти? (Зiтхає.) Всi не хочуть... Хлопи... хлопи!.. (До Палажки.) Пiди, душко, принеси палятурку, там у мене пiд подушкою... Палажка пiшла. Нехай Омелько принесе соломи i затопе грубку. Марися пiшла, а-через яке врсм'я вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає у грубку i пiдтоплює. Потухне послiдня iскра вiд бумаг, потухне моє життя... Умру на ваших очах, побачите! Палажка вносе палятурку, повну бумаг. Мартин розв'язує. Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. I це все спалить?.. (Читає крiзь сльози.) Отношенiє Дворянского депутатського собранiя от 16 февраля 1858 года за. № 1541 о признанiï рода Борулi в дворянствi. (Говоре.) Було ж, виходить, за що признать... Атестат прапрапрадiда. Пiдписав сам суперетендент Савостьян Подлевський... Бумага синя... як лубок... старинна бумага! (Чита.) Отношенiє Казенной Палати о несостоянiï рода Борулi в подушнiм окладi... (Говоре.) Скрiзь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!.. Копiя свидетельства дванадцяти дворян, що весь рiд Боруль завше вiв род жизнi, своиственний дворянам... Особливо я! Герб... герб!.. Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху i внизу двi пушки... Омелько. Пiдпалив, горить! Мартин. Не кричи! Чого кричиш? Видай тебе чорти пiдпалили у пеклi, — поспiшаєш! I своïми руками спалить дворянськi достоïнства?.. Не можу!.. Гервасiй (хоче взять). То давай, я спалю. Мартин (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлюся на них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам, i грамоту прапрапрадiда, i атестат... Гервасiй. Щоб знов розсвербiлось дворянство? Та не будь дитиною, пали! Мартин. А!! Ну, пiдведiть мене! Пiдводять. (Вiн бере бумаги, робе два ступнi до грубки i стає.) Не можу!! Руки тремтять... у серце шпигає... Омелько. То вiддайте, менi, пане, надигарки! Мартин. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянськi бумаги на цигарки?! Щастя Твоє, що я слабий. Омелько. Та що ж я таке сказав? Мартин. Мовчи! Бо я тобi з носа печерицю зроблю! Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Пiду ще соломи внесу. Мартин. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без. дворянських бумаг? Тобi й чина не дадуть? Гервасiй. Та вiн i так не служить, його оставили за штатом, —земський суд скасували, тепер такi чиновники не нужнi. Мартин. Як?! Степан. Так, папiнька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловiк оставили за штатом. Мартин. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведiть мене!! Ведуть. За штатом!.. (Кида бумаги в пiч.) Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає.) Пустiть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поïду у дворянське собранiє, у сенат поïду... (Пiдбiга до печi.) Згорiли... Тисяча рублiв згорiла, половина хазяйства пропала, i все-таки — бидло! (Тихо плаче.) Палажка. Годi, старий! Слава богу, що дворянство згорiло! Тепер будемо жить по-старосвiтськи... Степан i Марися (цiлують його). Папiнька, заспокойтесь! Мартин. Не кажiть на мене тепер папiнька, кажiть татко! Гервасiй. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дiтей, вони любляться, а ми на весiллi забудемо усе лихо! Та накажемо ïм, щоб унукiв наших добре .вчили, то й будуть дiти ïх дворяне! Мартин. Яз радiстю! Iдiть, дiти, сюди. Нехай вас бог благословить, та вчiть, вчiть дiтей своïх, Марися i Микола обнiмають Гервасiя, Палажку, цiлуються з Степаном. щоб моï онуки були дворянами. Протасiй.Ая вам на цей случай розкажу цiкаву рiч... Лiт тридцять тому назад... Гервасiй. Нехай на весiллi кому-небудь розкажеш. Протасiй. Га? Гервасiй. Кажу, на весiллi кому-небудь розкажеш. Протасiй. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасiя, то прямо i рота не роззявляй... Входе Омелько з соломою. Мартин. Не треба, згорiло! Все згорiло, i мов стара моя душа на тiм огнi згорiла!.. Чую, як менi легко робиться, наче нова душа сюди ввiйшла, а стара, дворянська, попелом стала. Вiзьми, Омельку, попiл i розвiй по вiтру!.. Омелько. I що б то було на цигарки вiддать! Завiса. 1886. Новочеркаськ
МАРТИН БОРУЛЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация